НЕЗРЯЧІ СЕРЕД „СЛІПИХ”

       За статистикою, в Україні наразі мешкає близько 70 тисяч незрячих людей, але, за неофіційними даними, їх у три рази більше. Та і 70 тисяч - теж багато, наприклад, як це населення міста Кам'янець - Подільський. Як живуть сліпі люди? Чи створені у нашій країні умови для їхнього комфорту? Чи мають вони змогу вільно отримати освіту і влаштуватися на роботу? Чи можуть спокійно пройти вулицею або купити в супермаркеті пакет молока?

 

       Освіта і робота 

У Міністерстві освіти і науки зазначили, що увага до дітей цієї категорії останні п'ять років істотно посилилась. Проте, як каже начальник відділу моніторингу вищої освіти Микола Фоменко, проблема більше не у тому, що сліпій людині складно отримати освіту, а у подальшому працевлаштуванні. Особливо це стосується тотально незрячих, про яких і йтиметься далі.

Наразі в Україні функціонує шість спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів для сліпих дітей, у яких навчається близько 800 тотально незрячих, 24 - для дітей зі зниженим зором (3,3 тисячі учнів), п'ять спецшкіл ізпродовженим днем для таких же дітей (близько 800 учнів).  Деякі учні навчаються вдома, а є й такі, що одержують інклюзивну освіту. Це навчання дітей із особливими потребами у загальноосвітніх (масових) школах. У нашому випадку - коли сліпий навчається серед зрячих. Та Євген Свєт, завідувач відділенням педагогічної реабілітації Київського міського Центру соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів, сам інвалід зору, вважає, що цей варіант здобуття освіти в нашій державі вимагає ґрунтовного доопрацювання, адже нині деякі педа­гоги та зрячі учні часто не розуміють, що сліпій людині потрібно трохи більше часу, ніж зрячій, для отримання або віддачі інформації. Через це ставлення до таких учнів буває неадекватним. І щоб сліпому учню встигати за зрячи­ми, йому часто доводиться наймати репетитора для занять, але ж це не лише додаткові кошти, а ще й фізичне та психологічне навантаження. Хоча беззаперечним плюсом є те, що учні з дитинства звикають жити в умовно здоровому суспільстві, і, відповідно, раніше формується ставлення до них як до рівних.

 «На жаль, у ряді випадків буває так, що вчителі звичайних шкіл не за­вжди розуміють дітей з інвалідністю, - говорить Євген Свєт. - Не розуміють не тому, що вони погані люди, а тому, що вони просто не знають, який підхід потрібно застосовувати до сліпих».

      Серед незрячих є також і катего­ричні противники саме шкіл-інтернатів, адже інтернат - це нaвчaльний заклад закритого типу, де дитина перебуває серед таких же, як і вона, у спеціально створених для неї умовах. Саме тут і криється каверза, бо перебування у школі не буде тривати вічно - свого часу учень її закінчить, потім доведеть­ся вступати до ВНЗ, шукати роботу, ходити до магазину та спілкуватися з оточуючими. Для цього всього потрібно мати уявлення про те, як влаштовано світ. А ці знання і навички наші школи-інтернати для незрячих та слабозорих дітей дають лише теоретично. І після закінчення навчального закладу перед випускником з'являється ще одне за­вдання: реабілітувати себе й інтегрувати в умовно здорове суспільство, тобто школам-інтернатам не вистачає фахів­ців, які б змогли займатися зі сліпими дітьми, і, звичайно ж, фінансування.

       «Молодь не хоче йти вчитися за спеціальністю дефектолога, оскільки психологічне навантаження при роботі з дітьми-інвалідами - колосальне, а зарплатня - мізерна, - розповідає Євген Олександрович. - До того ж, тифлопедагогів в Україні готують лише у Київському педагогічному університеті ім. М.Драгоманова. В економічно розвинених країнах дефектологи спокійно можуть забезпечити собі гідне життя. У нас же такому фахівцеві доводиться розриватися між двома-трьома роботами. Яка психіка це витримає?»

        Дефіцит фахівців в Україні доповнюється дефіцитом тифлотехніки - це якісні тростини, побутові прилади зі звуковим і тактильним супроводом, брайлівські клавіатури, принтери, дисплеї, ліцензійні програми мовного доступу до екрану, телевізійні збільшувачі текстів для людей із вадами зору, електронні записні книжки з брайлівським виведенням і багато іншого. У МОН розповідають, що всі спецшколи обладнані тифлокомплексами. Проте одразу й зізнаються, що, звичайно, оснащення не повне, оскільки фінансування системи освіти є недостатнім, що можна сказати і про все інше в нашій державі.

       Закінчивши спеціалізовану школу, випускник вирішує, що робити далі: вчитися у ПТУ, виші чи йти працювати на спеціально створені для людей із вадами зору заводи у системі Українського Товариства Сліпих (УТОС).

       Що роблять сліпі на заводах? Різні щітки, розетки, картонні коробки тощо. Праця монотонна і підходить далеко не всім, особливо, якщо людина за своєю природою енергійна й творча. До того ж, більша частина цих заводів просто не працює або одержує дуже мало замовлень, запускаючи двічі на тиждень чи на місяць виробництво. Відповідно і зарплатня працівників здебільшого складає 300-400 грн. Хіба можна прожити на ці гроші? Тому більш сильні духом незрячі люди йдуть вчитися, сподіваючись потім знайти більш високооплачувану роботу.

       У державних ПТУ, які підпорядковані МОН, наразі немає прийому на навчання сліпих дітей, тому що це вимагає забезпечення спеціальним обладнанням і кадрами. У ПТУ можуть навчатися лише діти-інваліди по зору з різними захворюваннями: сліпота одного ока, косоокість, субатрофія ока тощо. Найчастіше вони обирають професії, навики з яких у майбутньому вони зможуть використати для себе: масажиста, кухаря, кондитера, різальника по дереву, штукатура, плиточника тощо. Міжрегіональне вище професійне училище зв'язку (м. Київ) - це єдине державне ПТУ, що працює з тотально сліпими дітьми. Цей навчальний закладздійснює підготовку незрячої молоді з професії «Оператор комп'ютерного набору». Щороку в навчальному закладі готують близько З0 учнів, що дуже мало за існуючої кількості сліпих дітей. А ця професія, до речі, дуже підходить незрячим людям - за допомогоютифлотехніки вона дає можливість надомної роботи, дозволяє брати участь сліпому через інформаційні мережі у суспільному житті.

        Що стосується ВНЗ, то тут, кажуть у МОН, обмежень немає – незряча людина має право вступати до будь-якого університету. Єдине - не варто обирати спеціальність, із якою будескладно - наприклад, математика або хімія, де потрібно працювати з безліччю формул. Хоча, це умовно, як і все на світі. Євген Свєт розповідає, що у нього є знайомий математик, програміст, який із відзнакою закінчив виш (не бездопомоги добрих одногрупників, спасибі їм) і блискуче справлявся зі своїми обов'язками протягом багатьох років, поки його не підкосила зовсім інша хвороба, яка не має до зору ніякого відношення - ось така доля. Отже, професію можна вибирати будь-яку,головне, щоб вона була до душі, й щобвідчувалася впевненість, вистачило сили її освоїти. Та питання в іншому: чи всі виші реально, а не за паперами, готові брати на навчання незрячих.

          «Є виші, які позиціонують себе як інтегровані, - каже Євген Олександрович. - Але тут між ними є різниця. Наприклад, в Університеті «Україна», який спочатку створювався для дітей-інвалідів, якщо я не помиляюся, навчаються разом й інваліди, й умовно здорові студенти. Це добре. Так само і в інших ВНЗ:Національному університеті «Києво-Могилянська академія», Національномутехнічному університеті України «КПІ»,Київському національному університеті ім. Т.Шевченка, Київському педагогічному університеті ім. М.Драгоманова, Національному авіаційному університеті тощо. А от, припустимо, медичний коледж у Києві, що здійснює підготовку незрячих масажистів, набирає окремі групи інвалідів, які навіть живуть окремо, тобто вони навіть не мають ніякого контакту зі здоровим суспільством - яке ж це інтегрування? Та здебільшого люди вчаться, і це тішить.

       Чи охоче беруть ВНЗ на навчання сліпих? Це складне питання. Все залежить від толерантності приймальної комісії та керівництва вишу, а також від того, чи є у самого абітурієнта бажання вчиться. Розповім таку історію: Є у мене знайомий, він сліпий ідуже маленького зросту. Та хлопець добре інтелектуально розвинений і має просто приголомшливі комунікабельні здібності, з ним півгодини поспілкуєшся, здається, що все життя його знаєш. Так от, вирішив він вступати, приходить до приймальної комісії (не пам'ятаю, якого вишу) - сліпий і з фізичним дефектом, і йому відкрито кажуть: «Ви у нас вчитися не будете». Хлопець почав ставити грамотні питання, мовляв, аргументуйте, на якій підставі ви відмовляєтеся приймати документи. У результаті його зарахували, але на першій же сесії, як я дізнався із приватної розмови, його просто «зрізали» на іспитах. Цей випадок, на щастя, швидше, виняток із правил. Розповім й іншу історію. Мій знайомий, теж незрячий, ще у дев'ятому класі вирішив, що стане журналістом. Він посилено займався, успішно закінчив університет і зараз працює кореспондентом на відомій радіостанції. Причому його не піарять як сліпого працівника, ацінують як талановитого журналіста за прекрасні репортажі. На радіо одиниці знають, що він незрячий».

 Тут можна розповідати багато якстрашилок, так і випадків із щасливим кінцем, як каже Євген Свєт, але, на жаль, сумних історій більше. І головна причина цієї ситуації полягає навіть не у тому, що у ВНЗ немає ні спецтехніки, ні фахівців. Основна проблема криється у суспільстві, яке навіть зараз, у XXIсторіччі, не готове приймати інвалідів за рівноцінних собі.

  У навчанні для сліпого студента багато залежить від одногрупників. Якщо вони приймають його за рівного, якщо їм просто у спілкуванні, то й процес навчання йде легше. Наприклад, істотною допомогою для незрячого є диктофон. Це для нього те саме, що і конспект у зошиті для зрячого. На диктофон конспект може начитати одногрупник або ж прилад можна покласти на стіл викладача перед початком лекції. Однак часто педагоги не погоджуються на це, побоюючись потім сказати щось не те, або тому, що відчувають себе некомфортно під час запису. Тут можна зрозуміти і викладача, але все ж таки це проблема не сліпої людини. Справжній викладач зобов'язаний бути гнучким і лояльним, він має залишити свої забобони та йти назустріч студенту, дозволивши записувати лекцію на пристрій. Необхідно зрозуміти, що студент це робить не для того, щоб зробити компромат або ще щось, а тому, що хоче здобувати знання.

    Навіть якщо сліпій людині пощастило вступити і закінчити виш, далі його на кілька місяців, а іноді й років, турбує новий головний біль - працевлаштування.

 „І державні служби, і приватні структури неохоче беруть на службу сліпого фахівця, - продовжує розповідати Євген Олександрович. - По-перше, тому, що для того, аби обладнати робоче місце для незрячого, потрібно викласти певну суму грошей – не дуже велику, але все ж. Який керівник буде це робити, якщо в нашій державі кожен намагається заощадити зайву копійку. Тому роботодавцеві простіше не зв'язуватися зі сліпим - він навіть не цікавиться, який фахівець до нього прийшов влаштовуватися - професіонал чи аматор. Роботодавець просто не хоче.

   Є й інший бік монети. Деякі мої підопічні, тобто сліпі, хочуть мати конкурентоспроможну зарплатню і при цьому не бажають особливо напружуватися в роботі. Мовляв, ми ж інваліди, навіщо з нас вимагати? Вони не розуміють, що кожну копійку потрібно відпрацьовувати, ніхто не буде тобі платити велику суму лише тому, що ти сліпий. Ще проблема в тому, що, буває, роботодавець вже зіткнувся з подібною ситуацією і в майбутньому будь-якого інваліда свідомо буде розцінювати як лінивця. Але ж є прекрасні фахівці, які за лічені тижні відпрацюють кошти, витрачені на обладнання їхнього робочого місця - тієї ж клавіатури зішрифтом Брайля, програми, яка озвучує все, що виходить на екрані монітора, та навушників. Для цього керівник повинен  подивитися, як людина працює, оцінити, а на це потрібно витрачати час, який, на жаль, не кожен знаходить. До того ж,психологія інвалідів дещо інша, є певніособливості, які потрібно знати, а такожволодіти методиками роботи з людьми, що мають інвалідність».

 

Соціальна реабілітація

 «Державній владі нашої країни простіше дати пільги, ніж розробляти дієві механізми для рівноправного, рівноцінного життя, - говорить Євген Свєт. - У нас відсутня елементарна інформованість людей. Якщо у сім'ї народжується сліпа дитина, батьки здебільшого не знають, куди звертатися, що робити. А з такою дитиною мають працювати дипломованіфахівці та психологи. А де матусі шукатинеобхідну інформацію? Незрозуміло. Безумовно, є соціальні служби, які виконують величезний обсяг роботи з реабілітації сліпих, але їхня діяльність, на жаль, не покриває всіх потреб незрячої людини знову ж через дефіцит спеціалістів. А уявіть, сидить дівчинка у виші на парі, її викладач «зарізав», одногрупники незрозуміли, на роботу ніде не беруть – і все. Розумієте? Людина залишається сам на сам зі своєю проблемою, нагромаджуються комплекси. І добре, коли вона може самостійно реабілітуватися, якщо в неї сильний характер. А якщо ні? Накопичується дефіцит спілкування,інформації, з'являється почуття ізоляції табезвиході. Що тоді? Людина може просто не знайти виходу і... Потрібні фахівці, потрібне розуміння суспільства.

Сліпих, як й інших людей з інвалідністю, просто необхідно приймати за рівних. Мешканці одного з київських районів, де є інтернат для незрячих дітей, за роки(!) ходіння вулицями сліпих привчилися до культури спілкування з незрячими й прийшли до усвідомлення того, що інвалід - це така ж людина, як і умовноздорова. Бабусі, які сидять на тротуарах і торгують своїми продуктами, звикли. Раніше постійно робили зауваження: «Куди йдете? Чого без супроводу? Хто вас на вулицю випустив? Вдома треба сидіти!» А зараз нормально реагують, кажуть: «Ліворуч, праворуч», щоб сліпому було зрозуміліше, куди йти.

  Взагалі, треба пропонувати допомогу, а не нав'язувати її. «Вам потрібна допомога?»      «Я можу вам допомогти?» В основному ж народ просто хапає сліпого за лікоть і тягне часто зовсім у протилежному напрямку. Незрячийнамагається пояснити, що йому потрібно перейти, наприклад, дорогу. А йому у відповідь: «Вам туди не можна, там машини».

  Якщо ви вже вирішили допомогти незрячому, то спочатку поцікавтесь: «Чи можу я вам допомогти?» Почувши позитивну відповідь, не хапайте людину за руку і в жодному разі не відбирайте тростину, нехай незрячий візьме вас трохи вище ліктя, а ви підказуйте:«Лівіше, правіше», а не «Сюди-сюди». Сліпий не зрозуміє, куди це «сюди». Поясніть, що знаходиться довкола: тротуар, парк, зупинка, магазин... Це буде реальною допомогою. «Одного разу я спостерігав ситуацію, коли дівчина схопила сліпого за руку та потягла переходити дорогу, - розповідає Євген Олександрович. - Посередині їй хтось зателефонував, вона почала розмовляти, розвернулася і пішла назад, а незрячого кинула просто посеред проїжджої частини. Це неприпустимо! Чи підходять до незрячого на зупинці й: «Давайте ми вас посадимо в автобус!» Навіть не цікавляться, який номертранспорту тому потрібний, а простозапихають його у той, що під'їхав, мовляв, «Я знаю, куди вам треба!» Це було б смішно, якби не було так сумно. Має бути елементарне розуміння, толерантність, культура.

  Суспільство повинне бути поінформованим, а цього немає. Так, здорові люди співчутливі до сліпих, зрозуміло, що жалість - дуже глибоке почуття, але не треба жаліти, потрібно розуміти.

  Тифлопедагог, працюючи зі сліпими дітьми, на мою думку, не повинен показувати свою жалість, як би йому боляче не було, адже споживчі риси характеру в підопічних розвинені надзвичайно сильно, можуть просто сісти на голову. Та я і проти авторитарності в педагогіці, я - за рівноцінне партнерство».

      Під час отримання товарів і послуг у незрячої людини також часто виникають складнощі, наприклад, при здійсненні покупок у супермаркеті, де їй потрібен супроводжуючий. Однак не завжди сліпий може скористатися послугами свого знайомого, він приходить у магазин і сподівається, що там йому допоможуть. Часто для того, щоботримати допомогу, йому доводиться чекати 40-50 хвилин. До сліпого просто бояться підходити. А все дуже просто. Якщо ви працівник супермаркету або пересічний відвідувач і вирішили допомогти незрячому,запитайте, які товари він хотів би придбати. Якщо людина у цьому магазині вперше, то поясніть їй, де ви зараз знаходитеся, що вас оточує. Розкажіть незрячому про планування магазина та розташування у ньому торгових відділів. Це допоможе йому при подальшихвідвідинах крамниці.

Забезпечення 

Однією з проблем у житті незрячих людей є те, що в Україну завозять дуже мало тифлотехніки, а та, що завозять, є надзвичайно низької якості. Деякі речі мають абсолютно доступну длялюдини із середнім достатком вартість: годинники механічні та будильники, калькулятори, телефони, тифломагнітофони, тифлоплеєри, брайлівські шахи, шашки, доміно та багато іншого, але якість цих товарівзалишає бажати кращого. До того ж,тифлотехніка в основному доступна лише УТОС або іншим соціальним організаціям, а пересічна людина не може купити собі, наприклад, шахи, бо якщо в Україні і є пара спеціалізованих магазинів, то це добре.

 «Спеціальну техніку в Україні купитипрактично неможливо, - розповідає Євген Олександрович. – Елементарно гарної тростини у нашій державі просто немає, у силу чого УТОС змушений закуповувати тростини низької якості. Наші вітчизняні тростини можна сміливо викидати на звалище, це неконкурентоспроможна продукція. А щостосується тифлотехніки взагалі, то з десятків тисяч найменувань у європейських каталогах ми маємо одиниці. Дуже багатьох проблем можна було б уникнути, якби у нас була достатня кількість спеціальної техніки. Давайте візьмемо закон про маркування ліків шрифтом Брайля. Так, класний закон, але скільки грошей за це потрібно заплатити - не тільки державі, а йнам, споживачам, адже ліки-то подорожчають! А в європейських країнах є пристосування, яке шрифтом Брайля набиває на наклейці будь-який текст, потім цю наклейку відривають, як скотч, і наліплюють, куди треба, наприклад, на упаковку ліків. По-моєму, куди простіше та дешевше купити у кожну аптеку такий прилад і на місці набивати для незрячого покупця необхідну інформацію. Держава збираєтьсянабивати назви, а дозування, термінпридатності тощо?

  Так що тифлотехніки немає. Як у нас сліпа людина наливає собі у чашку рідину? Часто контролює пальцем, але добре, якщо це вода, сік, а як бути з гарячим чаєм? Або  прийшли ви у гості - це не дуже красиво, чи не так? Звичайно, самі реабілітовані незрячі визначають на слух, але це вже вони самі до цього додумалися. А насправді є спеціальний прилад, який вставляється у чашку і починаєпищати, якщо рідини там уже достатньо. Він коштує копійки, але в Україну цей прилад просто не поставляють, ніхто цим не займається. І справа навіть не у грошах, а в розумінні.

Крім того, ні для інвалідів-колясочників, ні для сліпих практично нічого не робиться в архітектурі: знайти вхід до супермаркету дужескладно, світлофори оснащені звуковимсупроводом лише на кількох вулицях,автомобілісти паркуються на тротуарах, не думаючи про те, як цей автомобіль буде обходити незрячий. Більш-менш обладнане для сліпих метро, але це лише у столиці.

  Також дуже мало центрів реабілітації сліпих, психологів і реабілітологів можна перерахувати на пальцях. Тому фінансування цієї галузі дуже важливе, фахівцям-дефектологам необхідно забезпечити конкурентоспроможну зарплатню, адже сліпу дитину можна навчити всього! А через те, що фахівців бракує, незрячих дітей не навчають, або ж батьки через незнання справи вчать їх неправильно. Як результат - помилкова думка, що сліпі не пристосовані до життя в умовно здоровому суспільстві».

  Таким чином, у нашій країні необхідно забезпечити рівні можливості й права для всіх членів суспільства, а суспільству, яке вважає себе цивілізованим, намагатися не огороджувати себе від інвалідів, а прагнути почути, зрозуміти і прийняти.

руки

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити